Селище на небесних крилах, або як у містечку на Запоріжжі збирають легкомоторні літаки

7967
Фото: Анатолий Дмитрів

B 130 км від Запоріжжя, посеред безкрайнього степу є село Широке, а за ним – два ангари. Тут, в цих ангарах, “від великих доріг і станцій у віддаленні” (до найближчого промислового міста – Мелітополя більше години їзди по розбитій дорозі) збирають червоно-білі літаки. Маленькі, одномоторні і дуже красиві. А потім на них навчаються літати.

Посилається Національний промисловий портал на репортаж створений журналістом Анатолієм Дмитрівом у журналі Фокус.

Кожні дві години з ангара з’являється залізна комаха, розганяється і відлітає в небо. В цей час йде на посадку інший літак. Знижується, гальмує, зупиняється. З машини вибирається пілот. Коли він підходить ближче, розумію, що льотчик – африканець.

– Я пріехаль з Ангола. Мене зовуть … – представляється ламаною російською невисокий темношкірий студент, вимовляючи щось нерозбірливе.

  • З п’ятої спроби я нарешті виводжу в блокноті: “Мхомбо Хельда Сунда” і показую йому. Хлопець з кислим обличчям розглядає виведений мною рядок, потім махає рукою і несподівано вимовляє: “Зійде!”

    У льотній школі нині навчаються кілька іноземних студентів: з Африки, Азії та Латинської Америки. Кожен з них платить за навчання. На ці кошти і збираються одномоторні літачки під маркою “ХІАТ” (Хімічні авіаційні технології). Частина з них йде на експорт.

    Хто, як і коли примудрився створити в глухому українському степу високотехнологічне підприємство?

    Хто він

    Віталій Яригін. Він сидить в вигорілій на сонці траві, задумливо жує травинку і дивиться в небо – на свої крилаті створіння. Льотна куртка такого ж кольору, як степова трава навколо. Здається, що за довгі роки життя тут він злився в одне ціле зі степом.

    У 1990-ті Яригін займався в цих краях авіахімроботами – розкидував з літаків на поля добрива і корисних комах. Подробиці з’ясувати не вдалося: він не любить згадувати про минуле. Тепер воно здається йому нереальним. Вулиці рідного Києва змішуються в пам’яті з вулицями Ленінграда, де він навчався у військово-морському училищі. Після цього закінчив ще три вузи.

    Після об’єднання навколишніх сіл в Веселівську територіальну громаду її глава, Петро Кияшко, запропонував Віталію Яригіну 28,5 га вільної території, заваленого сміттям, – практично безхозну, непридатну для сільського господарства землю. Ніякого власного інтересу при цьому не заклав.

    – Я знайшов цій землі застосування, – говорить генеральний директор компанії “Хімічні авіаційні технології” і льотний директор Української льотної академії Віталій Яригін, не випускаючи з рота травинку.

    Він щось помічає в небі і дає зрозуміти, що розмову закінчено.

    – Завтра може бути дощ, і погода буде нельотна, – неголосно зауважує Яригін, піднімаючись з трави і показуючи на темні перисті хмари на обрії. – Так що сьогодні літаємо по повній.

    Він йде роздати підлеглим якісь розпорядження, а у мене з’являється можливість поговорити зі студентами. За польотами спостерігають троє. Один з них – нещодавно приземлився Хельдіо з Анголи, другий – латиноамериканець, третій – азіат.

    Хто вони

    Латиноамериканець представляється Джонатаном Оняти з Еквадору. Найлегше з азіатом: він бездоганно розмовляє російською. Його звуть Даніяр Аширов, він з Туркменістану. Гельд спілкується з іншими в основному англійською. А з іспаномовних Джонатаном говорить на португальському – той вловлює загальну суть.

    Джонатан – єдиний з усіх говорить по-українськи. Він цілий рік вчив його нарівні з російською, щоб вступити в Кропивницьку льотну академію Національного авіаційного університету. У цій академії протягом чотирьох років викладають повний курс льотної теорії, а практику студенти повинні проходити самостійно – в закладах, подібних школі Віталія Яригіна. Без свідоцтва про закінчення такої школи і без 150 годин нальоту Державіаслужба не видає льотну ліцензію.

    – Як вас занесло в таку далечінь? – питаю Джонатана. – Скільки до Еквадору?

    – Одинадцять тисяч кілометрів, – відповідає він по-українськи, щоб ще раз блиснути знаннями екзотичного для іноземців мови. – Дуже Довго летіти треба.

    Еквадор – в Південній Америці, на узбережжі Тихого океану.

    – Невже ближче льотної школи не знайшлося? – не вірю я.

    – Такої дешевої немає у всьому світі, – посміхається Джонатан, переходячи на російську мову, який знає все ж краще української. – В Україні на навчання потрібно витратити десь $ 15 тис. У Росії – $ 20-25 тис., В Європі ще більше. Ми з батьками порахували, і вийшло, що навіть з щорічними перельотами з Південної Америки Україна все одно дешевше.

    До нас підходить Яригін і додає:

    – У розвинених країнах, щоб стати льотчиком великий авіації, треба витратити близько $ 150 тис. Але зарплати пілотів боїнгів в великих авіакомпаніях окупають ці витрати: їм платять близько $ 10-15 тис. На місяць і забезпечують повним соцпакетом. Багато моїх випускники стільки заробляють. Так що гра варта свічок!

    Яригін підморгує і, повернувшись, крокує до чорної пащі ангара.

    – Мій родич, який закінчив цю школу, вже давно літає по всій Африці, – гордо зауважує Хельдіо, безбожно перекручуючи російські слова – в Кропивницькому він проходив навчання в основному англійською.

    – Мої брати теж навчалися тут, а тепер вже літають на великих літаках, – додає Даніяр. – У будь-якій країні, правда, потрібно підтверджувати український диплом, здавати там спеціальний іспит, але це не дуже складно і не катастрофічно дорого.

    – Так значить, отримаєте пілотські ліцензії – і додому? – питаю я.

    Курсанти згідно кивають, посміхаючись. Всі, крім Даніяра.

    – Я тут залишаюся, – каже він, звузивши і без того розкосі очі. – Мені в Веселому (найближчий райцентр і одночасно центр Веселівської громади) подобається. Не нудне селище …

    Хлопець не особливо хоче розповідати про причини свого рішення не повертатися додому. Але мені все ж вдається з’ясувати правду. Виявляється, причина ця цілком зрозуміла, і у неї “Чорнії брови, карії очі”. Даніяр вже кілька місяців живе в цивільному шлюбі з дівчиною з райцентру і їхати від неї не хоче. Йому до душі Україна, і за сім років навчання він, так само, як і Віталій Яригін, вріс в тутешні землю і небо.

    Є й матеріальний фактор, через який симпатичний туркмен вирішив залишитися в Україні. Справа в тому, що в серйозних авіакомпаніях новачків на роботу не беруть. Наприклад, в США, щоб сісти за штурвал Боїнга, потрібно мати в льотній книжці мінімум 1500 годин нальоту. Частково тому в Штатах близько 200 тис. Судів малої авіації. Для порівняння: в Україні їх зареєстровано всього 700.

    Щоб не їхати з таврійських степів, Даніяр вже домовився з Віталієм Яригіним про місце інструктора в льотній школі.

    – Через кілька років, коли наберуся досвіду, подивлюся, може, кудись і поїду, – посміхаючись, каже хлопчина. – Але навіть тоді я навряд чи буду шукати роботу в Туркменії.

    Насамперед – літаки

    Ближче до вечора заходимо в ангар. Тут стоять невеликий американський літачок Beechcraft-ВЕ76 і три “ХІАТ” -650. Третій “ХІАТ” поки ще важко назвати літаком: він не пофарбований, в кабіні немає ні приладового щитка, ні крісел. Двигун і приладове обладнання надходять з США, решта збирають на місці. У цьому процесі задіяні близько тридцяти співробітників “Хімічних авіаційних технологій”, які можуть виробляти по чотири літаки в місяць.

    – За двадцять років ми випустили кілька десятків таких літачків, частина, до речі, продали за кордон, і жоден з них не зазнав аварії, – гордо заявляє Віталій Яригін. – Це говорить насамперед про якість збірки. За ці роки ми навчилися збирати непогані машини.

    Ангар наповнюється ревом двигуна, направленого прямо на нас, немов величезний вентилятор, гаряче повітря: ще один літак, який виконав денну програму, переможно вкочується в ангар.

    – Палива вистачає на 5-6 годин польоту, максимальна висота підйому – 4000 м, літак може нести вантаж в 500 кг, – чеканить Даніяр, перекриваючи шум мотора. – Вартість однієї машини “ХІАТ”-650 становить від $ 150 до $ 200 тис. В залежності від комплектації.

    Ще одна важлива деталь: оскільки всі комплектуючі, крім двигуна, у літака українські, його експлуатація обходиться набагато дешевше, ніж у закордонних аналогів. Говорячи про технічні характеристики, Яригін ділиться своєю виробничою філософією:

    – Розташування виробництва визначає вартість ресурсів, які власник витрачає на нього. Це тільки в Києві посеред міста (на заводі Антонова) можуть дозволити собі будувати літаки. Наприклад, у Франції так ніхто не робить. По-перше, тому, що такого виробництва потрібно багато землі, а в великих містах вона шалено дорога. По-друге, літаки проблематично відчувають себе над містом, тому виникають певні проблеми з їх логістикою. По-третє, в мегаполісах кваліфіковані кадри і унікальні розробки дуже швидко переходять до конкурентів. А тут, в степу, це неможливо. Мої фахівці не знайдуть собі роботу в радіусі як мінімум двохсот кілометрів.

    Нескінченний таврійський степ, колихався за дверима ангара, шумить під вітром, підтверджуючи слова Яригіна.

    Коріння

    У невеликому офісі Яригіна, відгородженому від виробництва тонкою перегородкою, ми, попиваючи каву, розмовляємо про земні проблеми небесного бізнесу. Віталій зізнається, що хоча його компанія і не збиткова, особливого прибутку вона не приносить.

    – Літак – це тільки інструмент, такий же, як плуг, відро, граблі, – говорить він. – Не можна успішно виробляти і продавати граблі, якщо поблизу немає городів або з якоїсь причини не розвивається сільське господарство. Зараз сільськогосподарська мала авіація майже нікому не потрібна, тому що не потрібні високі врожаї. Того, що дає земля, вистачає з надлишком, навіщо ще якісь літаки і складні технології залучати? А ті, хто все-таки приваблюють, економлять кожну копійку. Тому літають в Україні в основному без ліцензії. Ось недавно ми підробляли на авіахімроботі в Чернігівській області, так з 24 бортів навколо нас тільки у двох була ліцензія. Але державі до цього діла немає.

    – Ну, рано чи пізно і до літаків руки дійдуть, – намагаюся підбадьорити я.

    – Ось на це я майже не сподіваюся, – зітхає Яригін, задумливо помішуючи каву в чашці. – Я роблю ставку на інше. Як тільки в Україні відкриють ринок землі, наш бізнес почне розвиватися. Адже людина, яка заплатить, скажімо, $ 4 тис. за гектар, захоче отримувати з нього не 30 центнерів зерна, як зараз, а 80. В Угорщині рік, в який зібрали 30 центнерів з гектара, вважають провальним, а у нас радісно рапортують про високі урожаї.

    – А ви з місцевими фермерами говорили?

    Яригін скептично посміхається:

    – Пропонував якось місцевим підвищити врожайність їх полів, використовуючи нашу авіатехніку, вони думали-думали, а потім відповіли: “Розумієш, у нас елеватор розрахований на 50 тис. тонн. Якщо зберемо більше, нам нікуди буде дівати зерно”. Тобто мало врожаю – біда, а багато – ще більша біда.

    – На що ж тоді сподіваєтеся?

    Яригін якийсь час мовчить, потім відповідає:

    – Для того щоб земля не тягнула до себе, одних крил мало. Потрібні ще й коріння. Іншими словами, щоб літати, потрібно бути заможною людиною.

    Коли він вимовляє цю фразу, мені здається, що слово “літати” варто розуміти не тільки буквально, але і як метафору.

    Поглядаючи на кавову гущу в чашці, Яригін продовжує:

    – Після того, як навколишні села об’єдналися в громаду, у нас тут з’явилися деякі перспективи. Голова громади Петро Кияшко запропонував мені 28,5 га землі під будівництво сонячної електростанції. І ось що дивно: собі особисто нічого натомість не зажадав. Орендну плату, сказав, оплачуйте, і податки, а більше нічого не треба. Нас таке ставлення дуже здивувало і мотивувало.

    Мені здається, даремно Яригін не сподівається, що у держави руки до літаків не дійдуть. Насправді ці “руки” доходять, але вони невидимі. Зрештою, те, що навколишні села об’єдналися в громаду і у голови з’явилася можливість розпоряджатися новими землями і ресурсами, як раз і дало Яригіну нові бізнес-можливості. Це наслідок однієї з небагатьох успішних реформ – децентралізації влади.

    – Ми взяли кредит і вже в цьому році почнемо продавати державі електроенергію за спеціальним зеленим тарифом, – розповідає Віталій. – А ще Петро Кияшко запропонував створити на базі Веселівської аграрного ліцею авіаційний коледж з теоретичної підготовки пілотів сільськогосподарської авіації. Щоб у нас тут був повний цикл підготовки льотчиків. У наступному році ми плануємо набрати дві групи. Ось такі у нас коріння.

    Ми говоримо довго: коли виходимо з кабінету, в ангарі вже нікого немає. За його дверима згущується південна ніч. У траві скрекочуть коники. Пахне морем, до якого звідси кілометрів сто. Шумить вітер, обіцяючи швидкий дощ. У хостелі, де живуть іноземні студенти, золотими плямами горить світло. З боку села Широкого доноситься собачий гавкіт.

    Крила

    Я не сумніваюся, що мрії Віталія Яригіна стануть дійсністю. Буде у тутешньої громади і сонячна електростанція, і льотна академія, а врожаї на навколишніх полях поб’ють усі рекорди. І над ними будуть носитися маленькі червоно-білі літачки.

    Коли я їхав з Широкого, приємні враження від поїздки перемішувалися з сумними спогадами. Справа в тому, що незадовго до поїздки в Широке я знову побував на могилі юнака в селі Білозір’я недалеко від Черкас. Я з ним познайомився на Майдані. Прямо з барикад 21-річний Вітя Єременко пішов на війну і загинув через три місяці.

    Скільки разів мене питали потім: заради чого все це було? Скільки разів я сам собі задавав те ж питання. І ось тепер тут, у селі Широкому, я вкотре спробував відповісти на нього.

    Іноді варто говорити пафосні речі. Так ось: я вірю, що одна з цілей всього того що було, полягає в тому, щоб у забитих, майже знищених сіл з’явилося своє “завтра”. Щоб всі ми знайшли свої “коріння” і “крила”.


    Підписуйтесь на канал Національний Промисловий Портал в Telegram, також читайте нас у Facebook та Twitter, щоб першими дізнаватися про Українську промисловість.

    НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

    Please enter your comment!
    Please enter your name here

    Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.