Наука чи Інновації – що попереду?

4232

Наука та інновації: що потрібно Україні саме зараз? Чи може запит на інновації покращити стан науки в Україні? Сучасні вчені – хто ці люди та чим вони займаються?»

Керуючий партнер “Платформи Розвитку Інновацій”, експерт з інновацій та співавтор вступного документу-концепції “Стратегія Розвитку Інновації в Україні”, Дмитро Шестаков зустрівся з Антоном Сененко, старшим науковим співробітником відділу фізичної електроніки Інституту фізики НАН України, кандидатом фізико-математичних наук для того, щоб з’ясувати про сучасний стан науки та дізнатись – яких інновацій вона потребує.

 

- РЕКЛАМА -
  • Антоне, яка Ваша загальна оцінка стану науки та інновацій в Україні?

    Звичайно, я можу сказати, що Україна переможе! Однак в дійсності українська наука перебуває в агонії. Не в останню чергу це пов’язано з відтоком вчених, адже люди – це головне. Є люди – є ідеї. Ми мали понад 350 тисяч науковців за розвалу СРСР. Не усі з них, можливо, були потрібні, але, як бачимо нині (навіть по діяльності популярного Ілона Маска) – розумні люди, інженери – завжди цінуються у розвинених країнах. А науковець – він і в Африці науковець, бо закони фізики не залежать від кольору шкіри, мови чи, скажімо, віросповідання.
    Наука ж в принципі не може бути національною, вона інтернаціональна, і там, де кращі умови, науковців більше. Неприйнятні умови в Україні призвели до того, що нині ми маємо лише близько 60 тисяч вчених. Це спеціалісти, переважно, Національної академії наук, галузевих академій та вузів. І тут ми підходимо до питання про інновації: яким чином занепад науки пов’язаний з відсутністю інновацій в Україні?
    Найбільша біда у тому, що на фоні драматичного зменшення кількості науковців в країні, їх число у прикладних галузях впало у 23 рази. Це ті вчені, що працювали на виробничих підприємствах й безпосередньо втілювали ідеї «великої» науки у метал. Якщо фундаментальну науку можна розглядати як двигун автомобіля, то «коліс» у нього вже немає. Мабуть, в цьому винна певною мірою і сама наука. Вона зараз така складна, що навіть дуже класні науковці мають дуже загальні уявлення про розвиток інших сфер і навіть їм складно оперувати поняттями з інших галузей. Якщо науковцям складно, можна уявити як непросто зрозуміти науку пересічним громадянам. Для них існують лише інновації – це новий телефон з гарним дисплеєм. І у нас немає того «прошарку» , щоб «довести» важливість фундаментальної науки до споживача. Ми маємо суспільство, яке не бачить комерціалізації інновацій. І що робить суспільство у даній ситуації? Останні десять років воно періодично пропонує «давайте остаточно розберемо цей двигун, науку загалом, аби не витрачав пального», наче від цього щось зрушиться з місця. Ми увійшли у згубну спіраль «менше фінансування-менше науки-менше інновацій». Хоча нам потрібно було б лише додати «колеса».

    На Ваш погляд, що може втримати сучасного вченого в Україні?

    Сьогоднішнє вимивання мізків, на мою думку, є останнім і найбільш небезпечним. Перша хвиля почалася у 1990-х роках. Молодь приходила у науку і вчилася у трохи старших колег віком 30-40 років, які працювали під керівництвом «титанів». Саме середній активний прошарок, намагаючись будувати своє життя і кар’єри, виїхав у 1990-роки. Відбувся розрив зв’язку поколінь, який в науці є дуже важливим – це унікальні методики, традиції, напрацьовані механізми взаємодії. Ця «середня» ланка була знищена. У нульові виникла надія, що старше покоління, яке лишилося, але невпинно старіє, може встигнути передати знання молодим. Ситуація потроху почала виправлятися, але ми знову отримали чергову хвилю еміграції 30-40-річних людей з країни. Нині ми опинилися в ситуації, що, навіть якщо держава завтра почне вкладати у науку великі кошти – ситуацію дуже важко буде виправити. Старше покоління йде в небуття, а поневірена молодь вже зараз прямує туди, де більше можливостей. Ми на повен зріст відчуємо брак людей. У подібній ситуації опинилися свого часу Південна Корея, Сінгапур, Саудівська Аравія. Вони мають повно грошей, але не мали компетентних спеціалістів і вони їм дісталися великою ціною, бо наука – це простір, де науковець не може працювати з нуля. Потрібна ціла група та певна матеріально-технічна база. Ми ж все це отримали за безцінь, але безсоромно втратили.
    Чому ж, при тому, що наука зазвичай інтернаціональна, кожна країна прагне мати власних вчених? Бо «вітчизняні» науковці усі свої розробки пропонують, в першу чергу, своїй країні. Зверніть увагу, ніхто ніколи з розвинених державах технології «першої лінії» не продасть за кордон! Трохи застарілі – будь ласка. Нові – ні.

    Як запобігти вимиванню мізків? Наскільки б банальною не була ця фраза – збільшити фінансування. Не можна розвивати науку в країні, де зарплатня молодого науковця в Києві складає 3-5 тисяч в місяць. Це менше зарплатні кондуктора. У нещодавно проведеному опитуванні з’ясувалося, що раніше підробляли 50% молодих вчених, а зараз 70%. Дуже часто популісти кричать: «Скоротити усіх неефективних науковців і пустити кошти на ефективних вчених!». Це дуже вірна пропозиція і останні реформи науки на це направлені, але загалом держава не дає цього зробити. Практично неможливо направляти вивільнені кошти у «фундамент» науки. Бо все просто вимивається назад в держбюджет. Ще одна від’ємна спіраль «менше грошей-менше вчених-менше грошей».
    До речі, при тому, що переважно всі науковці останнім часом активно виїздять на Захід, варто розуміти, що там також не все просто і «медом не помазано». Там складно будувати життя, там жорстка конкуренція за позиції. Але з власного досвіду роботи знаю, які там чудові лабораторії і прекрасні умови для роботи. Наприклад, мені потрібно купити реактиви. В Україні я змушений їх купувати через фірми-«прокладки». Мені заборонено купувати їх напряму. Вартість реактивів зростає вдвічі, ми не вкладаємося у терміни через бюрократичну тяганину. У нас законодавство абсолютно непритомне, бо те ж МВС не дозволяє купувати велику кількість тих же кислот. За кордоном же з моменту замовлення у мене реактив буде завтра-післязавтра на столі. Усе залежить від того, як швидко довезе його служба доставки. У нас є дурні обмеження по забороні роботи уночі, а інколи це просто необхідно. Плюс купа інших нісенітниць, які просто зменшують «свободу» наукового пошуку.
    Загалом, ми вже перебуваємо на стадії, коли питання не стільки та не лише у тому, щоб припинити відтік науковців за кордон. Питання у тому, як їх заохотити повертатися сюди.
    На мою думку без рееміграції вже не обійтися.
    Слід взагалі розуміти, що українські науковці в більшості дуже великі патріоти. Вони постійно контактують з цивілізованим світом, завжди на передньому краю цивілізації і вони одними з перших бачили можливості від інтеграції із Заходом. Тому за умови розумної державної політики можна науковців спробувати повертати. В цьому плані, нам треба брати приклад з Китаю. Він активно відправляв своїх спеціалістів на Захід, щоб молоді переймали досвід. Але Китай робив усе, щоб науковці поверталися назад. Якби науковець мав можливість отримувати хоча б аналог 500 євро в Україні, а бюрократія кратно зменшилася, він би повернувся.
    Що ж ми бачимо натомість? Тут не тільки не видно гідної оплати, тут є серйозні питання до прозорості розподілу коштів в межах існуючих грантових конкурсів. А коли проскакує інформація про «наукові» роботи по патріотичному вихованню школярів через математику – стає зовсім кепсько.
    Та справа реформування наукової сфери зрушила з мертвої точки і я покладаю на неї великі сподівання. До речі, до сьогодні наука в Україні це чи не єдина сфера, яка не отримала жодної додаткової копійки саме на реформи.

    Які зміни потрібні для покращення наукового середовища?

    Повторюся, одна з очевидних речей – збільшення фінансування. Це перша рекомендація європейських аудиторів, що оцінювали нашу наукову систему в рамках співпраці по програмі «Горизонт 2020». По-друге – створення прозорої системи грантового фінансування. Лише така система може забезпечити вихід на перші ролі науковців, які дійсно займаються наукою. Плюс мають бути державні програми підтримки науки. Можливо, варто запроваджувати програми кредитування житла для науковців.

    Які новітні наукові розробки існують та на яких стадіях?

    Цікаве питання. Моя популяризація науки розпочалася з того, що у дописі одного з наших депутатів у фейсбуці я побачив, що наші науковці, виявляється, нічого не винаходять. Я – фізик, знав про свою сферу певні напрацювання, але теж в більшості гадки не мав, що роблять науковці з інших галузей. В Національній академії наук я поставив це питання. Виявилося, що науковці роблять багато всього, але є брак інформування громадськості. Мені надали презентацію розробок і я зробив допис у фейсбуці з описом найбільш цікавих. Здається, їх було 23. Допис отримав шалену популярність і я зрозумів, що людям просто потрібно розповідати про нашу науку.
    Звісно, нині найбільш актуальними є розробки для оборони. Втім, науковці не мають права про них говорити. Для прикладу минулого року влітку відбулося спільне засідання НАНУ і Міноборони України. Вони домовилися про співпрацю. Держава вперше виділила кошти не тільки на якісь запчастини чи елементарну модернізацію техніки, але й на розробку нових систем. Ми усі мріємо про Джавеліни? Але це реально серйозна зброя, нам дуже неохоче її даватимуть. Тому ми повинні самі розробляти подібну чи кращу. Але ж відкрито про це не напишеш.
    Інший актуальний напрям – медицина. Це такі прилади як Фазаграф, який на ранній стадії дозволяє діагностувати проблеми із серцем. Це безконтактний Мамограф для ранньої діагностики раку молочної залози у жінок. Прекрасні прилади, але державі бракне коштів для закупівлі їх у лікарні. І так стається постійно – науковці щось розробляють, але розробкам вірогідніше потрапити «під сукно», ніж на конвеєр.
    А розробок, в принципі, повно. Минулого року та ж НАН представила на виставках більше 400 розробок від агросектору до систем фільтрацій, медицини, матеріалознавства тощо, університети – понад 200.

    До речі, на цей рік на НАНУ передбачено трохи більше 3 млрд гривень. І плюс до того вперше передбачено додаткове фінансування для наукових установ, які пройшли серйозний аудит, та на ряд розробок, які перебувають у високій стадії готовності.
    На мою думку, такими можуть, наприклад, бути той же кровозупинний засіб Кровоспас (аналог Celox), або протиопікові гідрогелеві пов’язки, що так потрібні армійцям. Тому сподіваюся, що вже наступного року ми почуємо про якісь цікавинки.

    Факт у тому, що без власної наукової думки Україні буде дуже важко.
    Варто згадати лише історію з ядерними реакторами. Побудовані вони були ще за СРСР і термін їх експлуатації сплив. Це не означає, що вони розваляться, але вчені та інженери повинні їх оглянути і дати чітку відповідь: чи вони ще придатні та які роботи треба провести, аби вони не нанесли шкоди людям та довкіллю? Усе це раніше робили російські спеціалісти. Потрібно було або зупиняти реактори, або запрошувати росіян. В Україні є власні компетентні фахівці, які розбираються в цій проблематиці. Вони розпочали роботи, самостійно провели перевірку. Економічний ефект за оцінками спеціалістів – до півтора мільярди доларів на рік. Шкода, що суспільство не може потримати ці гроші в руках, аби оцінити користь від «власної» науки. Варто додати, що побудова нового ядерного реактора – це кілька років та близько 8 млрд доларів.

    Хто з українським інвесторів надає підтримку вітчизняній науці?

    Чесно кажучи, не знаю. Якщо подивитися офіційні прес-релізи НАНУ, там вказується співпраця з купою підприємств.
    Це, до речі, ще один приклад певної відірваності науки, відсутності комунікації між науковцями та суспільством.
    Звісно, цю проблему також самі науковці намагаються подолати. Є проект «Дні науки», коли двічі на рік науковці запрошують людей подивитися в мікроскопи, на обладнання, досліди. Є різноманітні науково-популярні шоу на радіо. І є невеличкі компанії, які допомагають спонсорськими коштами.
    Але навіть у такій благородній справі бракує масштабної підтримки нормального інвестора.
    До речі, на відміну від України російська наукова популяризація мала підтримку. В Україні я такого не бачу. Існують окремі фонди, але у мене є обґрунтовані підзори, чи справді їхні наміри «чисті». Побачимо.
    Так, останнім часом розвивається україномовне науково-популярне видавництво. Нещодавно переклали українською мовою «Артеміду» Енді Вейра. Скоро відбудеться презентація книги Річарда Феймана «Ви, звичайно, жартуєте, містере Фейнман!». Існує науково-популярний журнал «Куншт», куди вчені направляються свої цікаві статті. Але це точкові ініціативи, що не змінюють загальної інформаційної порожнечі.

    Дуже хотілося б, аби про українську науку говорили. Я, наприклад, в захваті від наших науковців-природничників, які примудряються працювати в таких нестерпних умовах. У нас є науковець Сергій Шарапов, на якого посилаються нобелівські лауреати. Я радію, що наші науковці працюють на Великому адронному колайдері чи відкривають нові галактики. Є про що говорити і писати.
    Звісно, не буду приховувати, що у мене є певні антипатії до української гуманітаристики… На них витрачаються немаленькі кошти, а вони інколи так «презентують» українську науку, що пересічний громадянин вважає, що українські науковці з’їхали з глузду і їх треба усіх позвільняти. В підсумку страждають й ті, хто робить справу, й ті, хто нічого не робить.

    Хто кого повинен підштовхувати вперед? Наука інновації чи агенції, які займаються інноваційними розробками? Хто має формувати попит?

    Я не експерт в інноваціях, але усе залежить від того, чого саме ми хочемо досягнути? Наприклад, ми хоче покращити відомий винахід. Нещодавно я був у дизайнерському бюро, яке робить неймовірні штуки. Велика наука там – непотрібна. Вони беруть відомий сплав або світлодіод і роблять щось цікаве. Проте додана вартість у такої роботи – невелика.
    Але якщо ми створюватимемо технологію «першої лінії», додана вартість буде в рази більша.
    Тобто, в цьому плані, прагнення неймовірних інновацій має стимулювати інвестиції саме в «велику науку», а наука – породжувати ґрунт для неймовірних інновацій. На мою думку, і те, і інше – немислимі речі одне без одного. Якщо у нас не буде інновацій та їх впровадження, фундаментальна наука лишається потрібною лише для підтримки національної гордості та певного культурного рівня. Або для експорту мізків та підтримки інновацій інших країн.
    Але, на мою думку, у нас немає умов для інноваційного бізнесу. У нас силовики кладуть людей обличчям на підлогу в IT компаніях. А що говорити про високотехнологічні компанії? Для них це неприпустимі речі.

    Поки законодавчі проблеми не будуть вирішені, інновацій не буде. Проте надія є.
    Можливо, віра – це не зовсім адекватне слово, але я вірю у реформи, які відбуваються після прийняття Закону про наукову і науково-технічну діяльність. Я вірю у запуск Національного фонду досліджень. Саме він створює передумови для залучення коштів приватних інвесторів в наукову сферу. Раніше як відбувалося? Гроші потрапляли у держказначейство у березні, а науковцям їх на руки могли видати у листопаді. Або валютні надходження науковці мусили перевести у гривню, а потім знову за валюту придбати обладнання та реактиви. Національний фонд в перспективі мав би виправити цю недолугу систему.
    Я вірю в Національну Раду України з питань розвитку науки й технологій, бо це перша структура, де дійсно можливий діалог між владою і науковцями. Науковці на першому засіданні Ради прямо у вічі владі говорили про проблеми. Принаймні ми позбуваємося лицемірства. Якщо ці реформи будуть втілені, ми можемо планомірно й поступово наблизитися до європейського наукового простору. Нині ж у нас жахлива гібридна совково-постсовкова система. Тому у мене є надія, що започатковані реформи будуть ефективні.

    Ваш експертний прогноз стану науки на найближчі тридцять років.

    Я б пожартував, що невідомо, що буде через рік, коли пройдуть наступні президентські вибори. Але якщо ми доведемо фінансування науки до 1,7% ВВП, якщо ми підвищимо забезпечення науковців, років через десять ми вийдемо на прийнятний, нижче середнього, європейський рівень. Ми бачимо це по армії, адже через 25 років після розвалу, її стан за 3 роки значно покращився. Звісно, напряму порівнювати не можна, але нормальне фінансування, компетентне керівництво та час – роблять дива.
    Песимістичний сценарій – вся розумна молодь поїде від нас за пару років. Якщо раніше з України виїздили кандидати наук зі ступенем і певними напрацюваннями, тепер виїжджають бакалаври, шукають собі перспективи за кордоном. Зараз навіть талановиті школярі шукають можливість навчання за кордоном.
    Ми маємо всі шанси перетворитися в аграрну наддержаву у найгіршому сенсі цього слова. Але навіть аграрній наддержаві потрібні інновації! Ми могли б стати першими у світі з нашими агропромисловими потужностями. Та поки вперто намагаємося просто обмінювати картоплю на айфони.

    Тому віримо у краще і працюємо далі.


    Підписуйтесь на канал Національний Промисловий Портал в Telegram, також читайте нас у Facebook та Twitter, щоб першими дізнаватися про Українську промисловість.